«Хто хоче – хай на цьому піариться, аби лиш допомагали ЗСУ» – співзасновник партії «Пропозиція» Андрій Дяченко

В Слов’янську на Донеччині ми зустрілися зі співзасновником партії «Пропозиція», міським головою Каховки у 2015-2020 рр, а нині молодшим сержантом ЗСУ Андрієм Дяченком, який після окупації міста росіянами долучився до лав захисників. Поговорили про понад два роки його служби, спитали, що думає про Курську операцію, згадали полеглих героїв, дізнались точку зору щодо нинішньої ролі місцевого самоврядування в обороні країни та про передумови закінчення війни.

24 лютого 2022 року. Де Ви в той час були? І як розвивалися події після того, як Каховку було окуповано?

Близько п’ятої ранку я почув перші вибухи поблизу Каховки. Біля Каховської ГЕС є дивізіон ППО типу Буг і туди 2 ракети прилетіло. Я встав, поїхав на заправку, заправився, бо зрозумів, що треба буде виїжджати. Був шок, бо о 10:30 вже перші ДРГ заїхали в Каховку, були біля Каховської ГЕС також, відео в Фейсбуці наробили. Я не міг зрозуміти і досі не розумію, як за менше, ніж пів дня рашисти були вже біля Каховської ГЕС.

Кажуть, що Чонгар було розміновано…

Я пам’ятаю, що коли я був міським головою Каховки, в Чаплинці був інженерний підрозділ. Не пам’ятаю точно, який це був рік – 2018-19, але точно знаю, що адміністративний кордон між Кримом і Херсонською областю мінували. І в нас був ще такий підшефний підрозділ прикордонний (стара назва Червоний Чабан). І я приїжджав до них, спілкувався – військові отримували заробітну плату, а це податки і т.д.. Тому я знав точно, що вони свою роботу робили. А що потім сталося – я не знаю.  Зрозумівши, що під вогнем виїжджати немає сенсу, я чекав, щоб відкрилися зелені коридори і десь приблизно наприкінці березня на початку квітня з’явилась інформація про те, якими шляхами люди виїжджають. А потім почалось полювання на колишніх чиновників, колишніх губернаторів, колишніх і діючих мерів. Колишнього мера Миколаївки заарештували, потім заарештували колишнього губернатора Андрія Путілова… І я зрозумів, що прийде черга і за мною. І я кажу дружині: якщо я тобі потрібен живий – треба виїжджати. Вирішили виїжджати, тиждень на збори і десь на Пасху виїхали бусом, забрали дітей, племінників, ще пасажирів взяли з Каховки – анонімно, вони не знали, з ким будуть їхати -афішувати, що я буду виїжджати, не хотілося. Дуже здивувалися, коли мене побачили. Виїжджали дуже тяжко – 2 доби. Проїхав купу блок постів. На одному пості повністю роздягали, на іншому почали допитуватися, де я був в 14-15-16 році, чи служив в АТО. Я кажу, що в мене 3 дітей і я не підлягав призову. Питає, де працюєш? Я кажу, продавець у канцелярському магазині. Добре, що дружина підтвердила, бо в неї і справді був невеликий бізнес  в Каховці. Намагався максимально нейтрально поводитися з росіянами, роздавав їм цигарки, щоб менше шманали. Бо якби дізналися, що я колишній мер – могли і вбити. Цікаво, що на одному блокпосту русня навіть пропонувала купити солярку (посміхається).

Коли ми виїхали з окупації два місяці пробули в Чернівцях. Я розумів, що мав насамперед дбати про дітей. З переїздом допоміг колега, співзасновник партії «Пропозиція», колишній мер міста Олексій Каспрук – нам надали двокімнатну квартиру в центрі міста. Велика йому подяка за допомогу, бо багато людей в гуртожитках жили. Зрештою вирішили, що родина їде за кордон, а я залишаюся. Я не казав, звісно, родині, що планую йти в ЗСУ – казав, що буду в працювати в цивільній чи гуманітарній сфері. Але вже тоді твердо розумів і знав, що долучусь до ЗСУ. Як тільки я дізнався, що мої рідні доїхали і оселились, я пішов в військкомат: 10 хвилин медогляд – здоровий і через тиждень мене направили на підготовку в Кам’янець- Подільський. Я не обирав, куди йти – куди відправлять. В навчальному центрі запитали: в сапери підеш? Я кажу, та яка різниця куди – піду. І хоча я проходив строкову службу, але той досвід, звісно, зараз не застосуєш. Єдине, що знадобилося, це коли я служив на Уралі, наш підрозділ охороняв військовий об’єкт. І в нас були гарні навчання зі стрільби з автомата – сидячи, стоячи, біжучи. Ці стрільби в нас були двічі на тиждень. І поки норму ти не відстріляєш – з полігону не підеш. То ж ці навички знадобилися, адже зараз приходять люди, які автомат в руках не тримали ніколи. Хочу сказати, що коли я прийшов в чернівецький військкомат, я нікому не дзвонив, нікого ні про що не просив, щоб кудись мене взяли, хоча й мав контакти з різними людьми. Я просто йшов собі по течії. В десантно-штурмові вік мій не підходить. Я потрапив в третій піхотний батальйон на посаду сапера. Рік я був солдатом, потім став командиром відділення і молодшим сержантом. В цьому батальйоні вже служу півтора року. За цей час пройшов Бахмут, Куп’янськ, Серебрянський ліс, райони Білогорівки і Лисичанського НПЗ, напрямок Соледару зі сторони Сіверська, де був контрнаступ. Там, до речі, отримав перше поранення – це була мінометна міна, уламки від якої поранили руку і в голову.

Впродовж цього року чим Ви займалися, що саме Ви робили?

90 відсотків – це мінування. Класична радянська ОЗМ (радянська протипіхотна міна – ред.), її ще називають «чорна відьма» чи «міні-жаба», міни на управлінні МОН 50, МОН 100, МОН 200 (радянські протипіхотні міни – ред.) і американські – вони, як МОН 50, але кращі за якістю. Ми їх ставили. Сапери – це як сервісна компанія, адже ми приходили і обслуговували піхотні підрозділи в зоні, де стояли. Втім війна міняється: ще в 2022-му і до середини 2023-го можна ще було працювати з ними. Ми вночі виїжджали – ще не було такої щільності дронів, FPV ще не було і можна було працювати, більш безпечно пересуватись. А вже в середині 23 року стали з’являтися перші FPV, більше нічних дронів, більше MAVIС. І вже коли я працював на Куп’янському напрямі, то умовою виживання було – чим гірше погода, тим краще. Тоді дрони тебе не бачать, якщо вітер – не літають. Тож ми керувалися принципом – краще бути брудним і живим, ніж чистим і мертвим. Куп’янськ взагалі був дуже тяжкою ділянкою. Ми обслуговували дві посадки. І розклад був таким: тиждень посадка наша, тиждень – не наша. Розмінуванням ми теж займалися, але на розмінування на нулі немає часу. В мене вже виробились декілька внутрішніх правил: нічого не чіпати, бо допитливість і жадібність – причина смерті. І ще – якщо бачиш щось підозріле – обійди і більше 10 хв на одному місті не залишайся. Треба постійно рухатись, переміщатися, адже ворог також стежить. Сапер – це гарна здобич, бо не так багато людей, хто може працювати сапером. Бо треба знати і вміти працювати з тротилом, мати гарну фізичну форму, бо часто доводиться 3-5 км йти пішки і тягнути з собою десятки кілограмів мін. Вже наприкінці 23 року багато хто відмовлявся йти далеко в сіру зону. А я як старший мав показувати приклад – в мене були американські черевики, я їх скотчем замотував, щоб не протікали, і йшов. Різне було – якось упала міна біля нас, але не вибухнула. Можливо, від того, що грунт був м’який чи брак – одним словом, пощастило. А наступного разу – ні. Уламок залишився в мене в голові. Але добре, що не у скроню чи в око потрапив. Лікувався в Дніпрі, а потім знову повернувся в свій підрозділ. В саперному взводі я був півтора року. А потім був Куп’янськ, де ми обслуговували роту ударних безпілотних дронів. Тоді все тільки починалось – не було ані сертифікатів, ані стандартів, все на колінах робилося. Наприклад, тоді fpv підіймали 600гр вибухівки, зараз вже 1-1.5 кг. Я навчився працювати і там, а в 2024 році, щойно з’явились вакансії, перейшов до них і став сержантом роти. Так як в мене був досвід сапера, то я займався підготовкою готового БК для дронів, переробляв міни. Скажу, що в армії не вистачає людей з досвідом, знаннями. Тож якщо ти проявиш їх – завжди є кар’єрний ріст. Втім люди потрібні на всіх напрямках. Зі свого досвіду знаю – на одного бійця сім працює в тилу: харчування, медицина, забезпечення, склади і т.д. 

Про те, що Ви служите в ЗСУ, багато хто з Ваших колег та земляків дізналися зовсім недавно. І родина теж досі нічого не знала?

Це був би шок для багатьох, особливо, для родини. Дружина, щойно дізналась, два  дні плакала. І на окупованих територіях залишалися близькі. Втім приховувати це дуже важко. Морально теж важко, бо коли читаєш гасла в соцмережах «коли всі чиновники, мери підуть воювати, тоді і я піду», бере зло. Бо на фронті я часто зустрічав прокурорів, суддів, чиновників, мерів… І вони не афішують, що вони там – вони просто роблять свою справу і роблять її добре. Наприклад, знаю одного заступника міністра, який допомагає забезпечити всім необхідним свій підрозділ. Прокурора, який працює з документами і це робить це професійно. Багато людей не розуміли і не розуміють досі, чому я пішов. Мовляв, ти ж міг відкупитися. Так, міг. Але я себе не міг бачити в іншому місці, просто не міг. І зараз я бачу і розумію, що в ЗСУ потрібні різні люди з різним потенціалом. Я пішов як солдат – думав, що  війна на 2-3 місяці. А зараз розумію, що це надовго. І потрібні люди. А в ЗСУ потрібні всі – не треба недооцінювати одну роботу, а переоцінювати іншу. Всі важливі і потрібні.

Управлінський та політичний досвід допомагає Вам на фронті? Яку роль має комунікація?

Насампереддуже допомагають колеги по партії «Пропозиція». Міський голова Дніпра Борис Філатов за рахунок платників податків проводить постійну і системну роботу, мер Житомира Сергій Сухомлин сприяє закупці необхідного з місцевого бюджету для потреб фронту і мого підрозділу. А ще дуже приємно, що він постійно особисто приїжджає навіть без попередження, але обов’язково з подарунками – то MAVIC, то Starlink. Миколаївський мер Олександр Сєнкевич і його громада також допомагає. Хоч в них там свій південний фронт поруч, але ворог в нас спільний. Також з мером Кропивницького, а зараз головою обласної військової адміністрації Андрієм Райковичем теж активно контактуємо. Чернівецький пропозиціонер Олексій Каспрук і його колеги постійно щось  передають: то акумулятори, то монітори, то гуманітарку, то турнікети. Також багато звичайних людей допомагають. Це волонтери і активісти з різних міст – Київ, Харків, Умань, Трускавець….

Те, що зараз місцевому самоврядуванню дали можливість допомагати армії напряму з бюджету  – це добре?

Це дуже круто. Хто хоче – нехай піариться, аби лиш допомагав ЗСУ, це ключове. Скільки клепали кримінальних справ на мерів за те, що вони виділяли кошти з бюджету. За що? За те, що вони допомагали армії? Потім забрали військовий ПДФО, але цього замало – місцеве самоврядування прагне допомагати фронту і добре, що нарешті їм дали таку законну можливість. Я за те, щоб нині в громадах робився тільки аварійний ремонт, а після Перемоги ми все відбудуємо. Бо зараз найважливіше – життя людей. А коли я бачу якийсь новий міст або шматок нового асфальту – в мене перед очима чиєсь життя…

Я знаю, у вас були дуже близькі стосунки з теж нашим партійцем, колишнім мером Умані Олександром Цебрієм, який загинув в  липні цього року. Які спогади залишилися про нього?

Це дуже близька для мене людина. Він перший, хто прийняв мене після окупації. Кілька днів до приїзду в Чернівці я з родиною провів в нього. Коли я вже долучився до ЗСУ – він постійно допомагав. Я не афішував, але все, що мені було потрібно, він  привозив, а потім і сам пішов до війська. Він, як і я, теж мав позивний «Мер». Та мерів колишніх не буває. Ми постійно були з ним на зв’язку. Для мене це дуже важка втрата. Мені важко казати про нього в минулому часі. В його смерті винні не лише рашисти, а й ті, хто постійно провокували його – казали, що він десь сидить в штабі, хоча він практично завжди був на «передку». Тож він постійно доводив цим недолугим диванним політикам, що він справжній Воїн. Олександр Цебрій був людиною, за якою йшли, він був потужним локомотивом. Це величезна втрата для країни.

Як би Ви прокоментували те, що зараз відбувається в Курську?

Це круто. Психологічно і інформаційно – це бомба. І у всіх в армії це підіймає бойовий дух. Адже взяти під контроль частину території ядерної держави, взяти в полон сотні бійців, здійняти ґвалт серед пропагандистів, а також спровокувати потік біженців, яких треба вивезти, розселити, нагодувати – все це величезні репутаційні втрати для «непереможної росії». Всі «червоні лінії» стерті. Так, в нас є втрати території в Донецькій області, біля Покровська і так далі, але психологічно ми все одно виграємо і сіємо смуту всередині московії, доводячи що вона – дірява країна. Найбільше мене потішило рішення Президента Зеленського створити в Курській області військову комендатуру і призначити нею керувати генерала Москальова – неперевершений стьоб. Така собі українська спеціальна воєнна операція.

Питання на завершення. Робити прогнози – невдячна справа, але як думаєте, які загальні перспективи війни на даний момент? Чи щось буде залежати від виборів в США в листопаді?

Я думаю, що передвиборча риторика в США зараз – це тимчасове. Підтримка України, впевнений, залишиться. І вона буде ще потужнішою, ніж зараз. Україна робить те, що не робив весь світ. Ми крок за кроком множимо на нуль «потужність» росії. Нам потрібен час, терпіння, крок за кроком робити свою справу. І кожен українець має робити свій внесок – треба відкинути політичні ігрища, не вестись на російське ІПСО і пропаганду. Всі втомилися, але ми маємо відвоювати кожен клапоть української землі і зберегти життя, це найважливіше. А тривалість війни залежить від спільних зусиль міжнародного співтовариства і кожного українця.

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі найважливіших новин: t.me/proposicia